Повне відновлення дитини при діагнозі: пухлина головного мозку!
У п’ятирічному віці мій син перехворів на менінгіт, але після одужання його стан став знову погіршуватися. Ми їздили по багатьом лікарням, але лікарі не могли нічого визначити. Аналізи нічого поганого не показували. Але тоді, коли йому робили масаж у лікарні, він знепритомнів. Після проведення МРТ було поставлено страшний діагноз – пухлина головного мозку.
Ігоря відразу ж відвезли до інституту нейрохірургії. Картина лікарняних буднів була жахливою – я бачила дітей, яких вивозили з палат уже мертвими, і тих, які їздили на інвалідних візках, а також таких, які були прикуті до ліжка. І мені в такій ситуації було дуже складно щось розуміти. У мене з’являлися одне за одним бурхливі обурення – де ж Бог у всьому цьому??? Потрапити з нормального середовища, повсякденного життя в таке середовище – це можна було позбутися будь-якого нормального мислення.
Я так була налякана страшним діагнозом сина, що навіть у день його операції мені не вірилося, що він може вижити. У моїй душі відбувалося жахливе, і думати про щось хороше просто не виходило.
Після закінчення операції Ігоря відвезли до реанімації. І в моїй душі з’явилася неймовірна втіха від того, що син живий. Але вийшов хірург і сказав фразу, яку я не до кінця навіть розуміла: «Мамочка, влаштовуйте своє особисте життя, тому що Вашому синові залишилося жити близько місяця. Пухлину трошки прибрали, але метастази пішли по спинному мозку, а там ми їх прибрати не можемо». І пішов. І я залишилася одна, наодинці зі своїми переживаннями, страхами, обуреннями, у своєму безвиході. З багатьма питаннями і без єдиної відповіді.
Ігор не міг ходити, голова була розрізана, очі сильно косили. Ліва рука та нога не працювали. Бачити свою дитину в такому стані було нестерпно. Два тижні після операції я жила «на автоматі». Я сиділа, дивилася на нього, а слова лікаря “місяць життя” не залишали мене. Я постійно прислухалася, чи дитина дихає. Я чула щодня плач матерів, у яких вмирали діти. Не було хвилини спокою. Ігорю постійно робили пункції, якісь процедури. Після всієї світської інформації про рак, в моїй голові творилося неймовірне. Погані думки наздоганяли одна одну. Внутрішнє тремтіння не залишало мене.
Минуло два тижні, поліпшень ніяких не було. Далі кількість процедур збільшилася: опромінення, прийом гормональних препаратів, курс за курсом хіміотерапії, аналізи, крапельниці. Але все це не приносило ніякого поліпшення стану дитини. Все залишалося, як і раніше.
Я не бачила кінця стражданням, не бачила виходу з цієї ситуації! Це було просто замкнене коло, з якого сама я вибратися не могла! Я багато разів стояла біля відчиненого вікна і не хотіла жити. Мій розпач брав гору: навіщо ці хімії, промені, якщо всі вмирають? Але за спиною бачила дитину і розуміла, що їй потрібна моя допомога. Але яка допомога? Що я можу зробити? Адже я вже й так зробила все можливе, а поліпшень ніяких не відбувалося.
І ось, напевно, Всевишній змилувався наді мною, і послав своїх ангелів: пастора Ларису, Ольгу Михайлівну, Людмилу Павлівну. Він направив мені тих людей, які принесли мені частинку Бога і вклали її в моє серце.
Моє життя кардинально змінила одна молитва, якою вони помолилися. Я дуже сильно плакала, і всередині мене сталося щось неймовірне. Що саме, я не знала, але з’явилася мета для життя. Ісус повністю пробачив усі мої гріхи, Він помер за мене на хресті. Тоді я прийняла Ісуса, як свого Господа та Спасителя!
І, хоча у фізичному світі нічого не змінилося, внутрішні зміни відбулися колосальні. Це я відчула відразу. Найголовніше, що я тепер розуміла – через що б довелося нам пройти, моя дитина повинна залишатися живою.
Той інтерес, який з’явився всередині мене, змушував читати Писання, книги, молитися, слухати прославлення. Мій дух потребував Слова Божого. І чим більше я поринала у все це, тим більше воно відкривало мені Ісуса Христа, Його безумовну любов до кожної людини. Ісус почав жити в мені, Він став невід’ємною частиною мене. Я постійно просила Бога, щоб мій син був здоровим. Бог бачив мої переживання, і потроху працював зі мною.
Одного ранку, коли Ігор ще спав, я сиділа біля нього на ліжку і побачила неймовірну картину – з аркуша паперу, де було написано висновок лікарів, діагноз сина почав зникати, а натомість з’явилися слова «ЗЦІЛЕНИЙ. БОГ». Не розуміючи, що відбувається, я вибігла з палати в коридор і відразу ж почула, як хтось покликав мене. Я з таким ім’ям була не одна, і подумала, що це не до мене. Але почувши своє прізвище і обернувшись, я почула тихий, м’який голос: “У ВАС ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!”
Неймовірно … З одного боку факти, висновки лікарів, постійні смерті, плач, а з іншого боку – такий люблячий голос. Тільки Бог міг послати розбитому горем материнському серцю втіху і надію на те, що все погане неодмінно закінчиться і після темної-темної ночі обов’язково настане світанок. Минув місяць. Слова хірурга не підтвердились. Потихеньку моя віра зростала. Хоч я й намагалася молитися, як вміла на той момент, читати Біблію, але постійне перебування в цьому середовищі робило мій душевний стан просто нестерпним.
Коли я прийняла Бога, я ще довго перебувала в лікарні. Як би там не було, але я добре відчувала, що я ставала іншою людиною. Щодня я вчилася жити по-новому, жити в очікуванні лише хорошого.
Звичайно, мені самій було б не впоратися. Але зі мною завжди були поруч вірні служителі Божі, сильні воїни, молитовники, які жертвували своїм часом, своїми сім’ями, дітьми, силами, здоров’ям, нервами … і підтримували нас. Вони мене багато чому вчили. Наставляли і підтримували мене в тих обставинах, в яких я просто могла б зірватися. І тоді я почала замислюватися не просто про зцілення, а про те, в чому полягає воля Творця на моє життя, на життя мого сина. І тоді мене навчили ставити питання не “Чому?”, а “Заради чого все це?”
…Минув місяць. Слова хірурга так і не підтвердились. А в моїй душі зміцнювався вогник надії і віри в те, що мій син буде жити!
На опроміненні ми були більше півроку. Тоді після шести блоків хіміотерапії я прийняла рішення забрати дитину додому. Це було нелегке рішення, прийняте не спонтанно. А вистраждане. Я зізналася Богу, що Ігор – Його син і нехай буде так, як хоче Він. Коли я приїхала додому, я була щаслива, як ніколи. Хоча всі думали, що в мене не все гаразд із головою. Не могли зрозуміти моєї радості, як з таким діагнозом у дитини можна радіти? Розповідати всім про якогось Бога, коли син лежить на одрі. Мене не розуміли. І думала: або я не витримаю всього цього, і обставини візьмуть гору, або я з Богом повинна здобути перемогу.
Я читала Слово, не зважаючи на зовнішні симптоми та ситуації. Виписувала всі місця зі Святого Письма, повторювала їх тисячу разів. Була боротьба, нелегка боротьба. Але з Богом все було за благодаттю.
Найголовніше, що мені тоді відкрилося, що зцілення фізичного тіла приходить лише тоді, коли зцілена душа – очищена від всякого бруду. А для цього потрібно обов’язково здобути перемогу в розумі, а це означає навчитися зі свого розуму викидати непотрібні думки. Покладати надію у всьому на Ісуса! На перший погляд це буде нелегким завданням, але, якщо приймаємо рішення саме так чинити – Господь обов’язково допоможе!
Сьогодні мій син – нормальна, здорова людина, студент 6-го курсу МАУП. А я так вдячна нашому Творцеві за те, що повернув до життя Ігоря, що я прийняла тверде рішення – присвятити своє життя служінню Богу, щоб давати надію людям, які опинилися у важких життєвих ситуаціях, допомагати їм виходити переможцями з будь-якого глухого кута.
Галина Савченко, 47 років
Невероятно… Господь действительно всесилен!
И это огромнейшая работа над собой, не только духовная борьба за сына, но и личная позиция в обществе – позиция полного доверия Богу… Очень точно замечено, что исцеление тела приходит лишь после исцеления души. Спасибо, что делитесь такими свидетельствами!